***
ВИНО САМОТНІХ
ДЕСЯТЬ НІМЕЦЬКИХ ПОЕТІВ У ПЕРЕКЛАДАХ ТИМОФІЯ ГАВРИЛІВА
КОНРАД ФЕРДИНАНД МАЙЕР
РИМСЬКИЙ ФОНТАН
Б'є вгору струмінь і спада На чаші мармурове дно, Переливається вода До другої, а заодно З тієї в третю; і своє З них кожна, граючи, вбира І знов, клекочучи, дає І завмира.
ТЕОДОР ОТОРМ
ГІАЦИНТИ
Десь грає музика, тече сюди; Нагонять млість квіткові аромати. Завжди про тебе думав я, завжди; Я йду до сну, ти мусиш танцювати.
Так без кінця, не тихне, не спада; Горять свічки, ридають скрипки в залі, Ряди то діляться, то линуть далі, Усі палають, тільки ти бліда.
І мусиш танцювати ти; і руки Чужі до серця тиснуться... О, ні! Я бачу білу сукню, плавні рухи, І стан гнучкий, і риси неземні.
Солодше ніч вливається сюди, П'янкішими здаються аромати. Завжди про тебе думав я, завжди; Я йду до сну, ти мусиш танцювати.
ДЕТЛЕВ фон ЛІЛІЄНКРОН
IN MEMORIAM
Ружі дикі і тривожні Вкрили рани на тілах. Маршу звуки переможні Понеслися на вітрах.
Ніч. Довкола пекло. Крики. Все залив розпуки жах. І — води... І спрага дико Нишпорить у порохах.
Ранок. Гробарі. Могили. Ще останній подих десь. Галичі силенні сили Звідусіль злетілись днесь.
СМЕРТЬ У КОЛОССІ
На полі, де хліба і мак, Лежить незнайдений вояка, Два дні отак, дві ночі так; Глибокі рани криє мряка.
У лихоманці, спраглий весь, Підводить голову угору. Остання мрія й образ десь Застигли в оці в смертну пору.
Коса січе із краю в край, І мариться домівка тиха, О світе отчий, прощавай,— Схиляє голову, не диха.
СВЯТО ПЕРЕМОГИ
Фани на вітрі І радість розлога. Квіти в польоті І спів. Перемога.
Тихі могили. Спустошення. Дзвони. В'янучі квіти, Покинуті жони.
Теплі обійми По довгім чеканні. Мертво застиглі Сльозини останні.
ҐЕОРҐ ТРАКЛЬ
ЦИГАНИ
Яріє туга в темені очей
За недосяжним йменням батьківщина.
От і жене недоля їх. Ачей
Журба блуканню їхньому причина.
Буває, хмари — їх близький прихід, Пташиний клин — оточення сумнаве, Допоки вечір не сховає слід. А іноді в самотній табір ave
За вітром тихо лине — ізвідкіль? І живить пісні сум і банування, Прокляття спадку давнього і біль, Який не зменшать жодні сподівання.
ОМЕРТВІННЯ
Увечері, коли лунають дзвони, Я супроводжую птахів польоти, Подібні валці пілігримів, доти, Як їх сховають осені запони.
Блукаю сутінковими садами, Пригадуючи їхні світлі днини. І наче зупиняються години. Так я мандрую їхніми шляхами.
Враз подих смерті змушує тремтіти. Туркоче дрозд на спорожнілу крону. Червоне сусло повнить лози й віти.
А над криницею, немов довкола трону, Смертельний тан виводять кволі діти. Гне вітер поспіль айстру безборонну.
ОСІННІЙ ВЕЧІР
До Карла Рьока
Руде село. Щось виринає, схоже, Вздовж муру часто із осінніх днів. Мужчина й жінка: постаті домів Ідуть померлі готувати ложе.
Гра хлопчаків. Ще тінь укрити може Гноївку буру. Силуети дів Ідуть крізь вогку синяву світів Під благовіст, замріяно і гоже.
Самотнього очікує корчма, Отінена склепінням, жде терпляче; Дим цигарок клубочиться і плаче.
Утім, ніж власне, ближчого нема. Зчудований вдивляється із зали, Туди, де птахи кочівні пропали.
ПРО ТИХІ ДНІ
Украй примарливі ці дні осінні.
Мов погляд хворого, пожадливий світила.
Однак в очей німотнім голосінні
Вже ночі тінь нежданно загостила.
Ще осміхаються і згадують бенкети І хвацькі співи, зараз призабуті, І пошук слів, де жестів скрушні злети, Урешті мляві і мовчанням скуті.
Так все ще сонце дражнить кволі квіти, Примушує в блаженстві крижаніти, Підносячи омертвлювальний трунок.
Руді ліси шепочуть на смеркання, І дятлів сумовите деркотання, Немов зі склепів зглушений відлунок.
НІЧНИЙ РОМАНС
Самотній під склепінням зір Простує крізь глибоку ніч. Хлоп'я зі сну зринає пріч, Лице марніє до безмір.
Причинної тривожний схлип У шибці, що в обіймах ґрат. Ставка солодкий маєстат Коханих вабить поміж лип.
Вином біжить убивці сміх, Недужих огортає жах. На лик Спасителя в устах Замолює черниця гріх.
Співає мати крізь півсон. Вдивляються у морок свят Невинних двійко оченят. В борделі гамір в унісон.
При лойовій свічі пивниць Правицею виводить мрець На стінах свій жахний кінець І падає, сновида, ниць.
ЛЮДСЬКЕ УБОЗТВО
2-га редакція
Годинник, що на сонці п'яту б'є — Самітних враз охоплює жахіття. Вечірнім садом свище голе віття. Лице мерця уздовж вікна снує.
Можливо, ця година відмовчить. В тьмяних очах усе картини сині Гойдаються, мов барки на плесині. Черниці йдуть надріччям у блакить.
В ліщині діти бавляться бліді, Мов обіймаються у сні кохані. Либонь, дзижчать там мухи коло твані? Дитя у лоні схлипує тоді?
Червоні й сині гайстри слизнуть з рук, З уст юнака злинає шепіт вдячно; Повіки спурхують нечутко й лячно; Хлібини дух доторкується мук.
Неначе чути знавіснілий крик; Ряхтять останки крізь прогнилі мури. Зле серце кпить в хоромах із зажури; Повз мрійника собака щойно зник.
Пливе труна порожня між зірок. Для вбивці у кімнаті сяйва бурі, Десь ліхтарі розтрощуються в бурі. Лаврує скроні страдницький вінок.
СУД
Хижі дитинства в осіннім вбранні, Дряхла садиба, розпливчаті тіні, Вітер нічний, материнські пісні І Богородице... руки в молінні.
Мертве дитя; на зеленому тлі Синіх квіток мовчазна таємниця. З уст божевільного вергне долі: Dies irae — моічла і криця.
Мацання: всюди тернина одна; В сні: блювотина, ходіння по лезі; Пекло, пробудження, зелень з вікна; Страх і гойдання в хиткому ковчезі.
Темрява сходів, незримі сліди, Тінь незнайомки біліє із неї.— Грішник у синь задивився, туди... Тлінне вспадкують щурі та лілеї.
ГАРНЕ МІСТО.
Площі повняться мовчанням. Крізь синяві багряниці Квапляться благі черниці Млосним буковим мовчанням.
Виглядають із церковець Смерті образи невинні, Імена князівські чинні. Мріють куполи церковець.
Коні форкають над бродом. Цвіт чатує межи гілля. І хлопчачих мрій привілля Лине над вечірнім бродом.
І дівочий острах в брамах Зрить життя шовки розлогі. Тріпотять уста вологі, І дівчата ждуть у брамах
Крізь легке тремтіння дзвонів Чути марш і крик сторожі. Паперть повнять перехожі. Гра орган з блакиті дзвонів.
Лагідно світи співають. Розімлілими садами, Сміючись, простують дами. Колискову десь співають.
Млоїть ладаном. У вікнах Пахощі бузку й живиці. Вії, наче срібні птиці, Мляво спурхують у вікнах.
РАЙ HEP МАРІЯ РІЛЬКЕ
ОСІНЬ
Кружляє листя, падає здаля, неначе в'януть ген сади небесні: його падіння провіщає весни.
Коли спадають ночі перелесні, із зір в самотність падає земля.
Упасти й нам. Рука безживне ось теж падає: і так в усьому тління.
Однак безмежно ніжно це падіння тримає у своїх долонях Хтось.
ОСІННІЙ ДЕНЬ
Владарю, час. Було вже літа вкрай. На сонячні годинники кинь тінню, а полем-рінню грозами заграй.
Дай плоду пізньому дозріти заодно; даруй йому ще зо два дні погідні, жени мерщій нектар у грона мідні, останню солодь у важке вино.
Хто не устиг, не побудує дім. Хто зараз сам, той буде сам тривало, читатиме, листів складе немало, алеями у настрої сумнім блукатиме по листю, що опало.
СНИ
Приходить ніч, мерхкі намиста на синій сукні, як вогонь; — злітає сон, надія чиста, з її мадонниних долонь.
В обов'язку нечутно далі все зазирає до вікон, дитини хвору душу в далі бере, немов платню за сон.
БАЖАННЯ
Я навесні хотів би смерті, коли нове життя довкіл, а не як барви листу стерті й земля утомлена від діл.
А не як потьмяніле око вона закриє після справ — ні, а коли ще юнь широко буяє з весняних заграв.
Коли зверта в жазі палання до сонця млосно погляд свій, а щік її цілунком зрання торкає весняний борвій.
Тоді — коли усе одіте в гірлянди квітнучих прикрас, на серце їй мене кладіте, по тому, як останній раз
побачу, що її оплела лоза цнотлива і бузок, і буде про весну весела остання із моїх думок.
РИМСЬКІ ФОНТАНИ
Боргезе
Дві чаші, через вінця мармурові одна ув іншу тихо хлюпотить: у нижню, що завжди напоготові, із верхньої вода у кожну мить;
мовчання знак на жебонливій мові, немов рука, на тлі, що струменить,
показує, як дивину в основі,
за зеленню стрімку небес блакить;
спокійно розпливаючись по чаші, без туги за незримим джерелом, лиш іноді краплинами кругом
до гладені останньої зі споду стікаючи замшілістю бігом, де сміх її легку віщує вроду.
ІСПАНСЬКА ТАНЦІВНИЦЯ
Немов сірник з піднятої руки, перш, ніж спахне поривчасто і біло, вистромлює дрижачі язики: її жагучий танець навкружки між глядачів поширюється сміло.
І ось він полум'я, і все — за ним.
Займа волосся поглядом одним, нараз зухвало все її вбрання у вир вогню вкидає навмання: лякливі змійки, ізвідтіль поволі з'являються тремтливо руки голі.
Тоді вогонь, немов набридлу річ,
як оберемок, відкидає пріч,
всевладне і погордою повито,
і дивиться: долі несамовито
він ще кипить, не зводиться однак. —
З тріумфом, усміхаючися трішки, підводить погляд впевнено, відтак вогонь витоптують невтомні ніжки.
АЛЬФРЕД ЛІХТЕНШТАЙН
СТУМА
Опецьок бавиться ставком: краса. Впіймала вітер кронища захланна. Бліді, запалі, виснуть небеса, Немов у них скінчилися рум'яна.
Два паралітики повзуть в поля, Спираючись на милиці без страму. Окіл поета крутиться земля. Зашпортується коничок об даму.
Гладун до шиби липне з-за стіни. Іде хлопчина до м'якої пані. Старий паяц вдягає шкарбани. Скрипить візок, і брешуть пси в тумані.
ТУМАН
Туман так м'яко зруйнував далінь. Бліді дерева розчиняє дим. І там, де крик, за тінню лине тінь. Чудовиська пускаються за ним.
І ліхтарі — неначе світляки, Що прагнуть на свободу із темниці. Однак отруйний місяць навкружки, Павук туманів, простягає спиці.
А ми, гидкі, що годимось для смерті. Розпусну розкіш топчемо одвіч, Устромлюємо погляди уперті. Мов списи, німо у набухлу ніч.
ҐЕОРГ ГАЙМ
БОГ МІСТА
Над аттиком тронує владно він. Вітри лягають важко на чоло. Кидає лютий погляд навздогін Хаткам, які у поле занесло.
На схилку дня Ваал — багряний пан. Перед яким розпластані міста. І стопи лиже, наче океан, Дзвіничних веж мелодія густа.
Завулками хода мільйонів ніг, Немовби Корибантів тан, стряса. До нього дим, як з ладану, побіг, Із коминів фабричних в небеса.
Негоди тліють у його очах. Ніч поглинає темні вечори. Спадають бурі, мов шуліка-птах, З його волосся раптом ізгори.
Правицею стрясає раз по раз. Вогненне море міниться в пітьмі. Біжить завулками. Його в цей час З'їдають сни. Уранці мруть самі.
ОФЕЛІЯ
1
Гніздо в її розкішному волоссі, Де зовсім юні водяні щурі, І руки, мов плоти, у перснях досі, Пливуть під тінню пралісу вгорі.
Останнє сонце, заблукале в ніч. Спускається в її мізків труну. Чому померла? І чому одну її несе потоками сторіч?
Раптовим вітром, наче змахом рук, Сполохані, злітають кажани. І над водою, мов нечутний гук, Мов стьожка диму, тягнуться вони.
І прослизає довгий білий в'юн Над персами її. Крізь ніч хіба Світляк спахне з чола її. Верба Заплаче тихим рокотанням струн.
2
Посіви. Сходи. Полудневий піт. У житі сплять золочені вітри. Вона, мов птах, що смертної пори, Простерши крила, покидає світ.
3 блакитних вій збігає ніжна тінь. І лине кіс мелодія проста. І марять поцілунками вуста, Довічним сном нездійснених хотінь.
Все далі, далі! Де содома міст На тихий берег насідає. Де
Потік крізь дамби цівками іде І згодом гасне. Де на повен зріст
Стоять будинки. Жвавий передзвін. І скрегіт авт. І гуркіт. І борня. І мчить вечірній промінь навмання, Сліпий, у темні закапелки стін.
Вивищується велетенський кран; І жестом сухорлявої руки, Що на коліна вергає хатки, Стримить у ніч, цей молох і тиран.
Там, де вона незримо серед вод ,3і шлейфом білим щойно пропливла, Велика тінь простертого крила Кладе журбу на гомінкий народ.
Все далі, далі! Там заходить гість, Серпневий день, у сіни темноти, І густо позеленені світи Бере солодка вечорова млість.
Потік несе її в зимовий рай, Углиб віків крізь брами льодяні. Крізь затхлий час. Крізь вічності вогні, В яких димить багряний небокрай.
СМЕРТЬ ЗАКОХАНИХ У МОРІ
Ми спатимемо з мертвими в долині У царстві тіней. Тихо. Самотинне. Ми вічним сном спочинемо віднині, І демони зустрінуть нас гостинно.
Самотність нам посклеплює повіки, Ніщо не потривожить наші зали. Хіба повз нас, приречених навіки, Лиш риби прослизнуть, як прослизали.
Душа морів зринає круг човна. І перевізник-вітер у простори Несе вітрила, напнуті сповна, Де в далечі постали водні гори.
Баклан у їх заглибинах пливе, І десь під ним зникає синє море. Уламки. Брухт. І поле неживе Загиблий човен кілем переоре.
На реях мохових сидять матроси. Із виру пнуться білі кістяки. Мов глядачі, що дивляться крізь троси У глибину арени напрямки.
Вир лиже краєм язика борти Човна, який борониться усе З останніх сил. У інші вже порти Його шалена вирва понесе.
Немов павук, стуляє море рот. І піниться. І небокрай тоді, Немов орел, що із нічних висот З'являється самотньо на воді.
МАРЕНГО
Блакитні Альпи зимних полонин І легіт вітру. Хмарне запинало Лягло на поле. Сонце запізнало День із тривогою. Життя хвилин
Спинилося. Ломбардією вниз Простерлась мертва тиша. І птахи Вже не тривожать затишні верхи. І вітер більше не хрустить об хмиз.
Удалині, де похилився міст,
Видініє фіра. Чути на воді
Глухавий сплеск. І знов на повен зріст
Підводиться фатальність дня. Тоді Нагору пролягає білий хвіст Борвію в преріали молоді.
Якоб ФАН ҐОДДІС
КІНЕЦЬ СВІТУ
Із бюргера злітає капелюх, Щось свище дико і наводить жах, Додолу валиться за дахом дах, Потоп — чит. — вводить береги у рух.
Вже буря тууут, вже море їй належить, і дамби не витримують комизу.
Людей лоскоче пааанібратський нежить. Трамваї падають з мостів донизу.
ЕРІХ КЕСТНЕР
ЗВИЧАЙНИЙ РОМАНС
Восьмого року близького пізнання (зналися добре, скажу вам, таки) щезло зненацька все їхнє кохання. Як у людей з гаманця п'ятаки.
Чемно дурились, ходили в печалі і цілувались, як завше було, переглядались, не знали, як далі. І вона плакала. Він тер чоло.
Можна з вікна було бачити жваву гавань поблизу. Казав він одно: вже по четвертій, мо', вип'ємо каву. Десь грав рояль з-за стіни у вікно.
Йшли у кав'ярню, склепіння тісні, Кожне дивилося у філіжанку. Ввечері все ще сиділи, одні Так і лишилися б тут, мої у замішанні, до ранку.
ПАУЛЬ ЦЕЛЯН
ПОЗІРНЕ НАДБАННЯ
Клади із листям душі піс; Ледь молот розгойдай, укрий обличчя сном. Віншуй ударами, яких забракло серцю, ідальго, що воює із млином.
Млини — лиш хмари, їх він не любив. Та в серці кроки ангельські без впину. Вінчаю те, чого він не розбив: краї червоні й чорну середину.
В ОСТАННІХ БРАМАХ
Осінь святобливо сплів я в серці Бога, біля віч сльозою в нього забринів... Коло вуст гріховних стала ніч розлога. В головах у тебе світ закам'янів.
Чи почнуть нарешті наближатись глеки? Мов листок зів'ялий, міх вина зачах. Чи за небом тужиш, як летять лелеки? З каменю хай хмара, з мене — буде птах.
К. ф. МАЙЄР (1825 - 1898) - поряд із Готтфрідом Келлером найзначніший швейцарський письменник 19 ст., лірик і новеліст. Образна довершеність І самодостатність "Римського фонтану", над яким автор працював понад 20 p., досягаються бездоганними формою і ритмікою, які є блискучим асоціативно-перцептивним відображенням реального об'єкта і в яких розчиняється зміст і зникає індивідуально-інтимне "я" лірика.
Т. СТОРМ (1817 - 1888) - лірик і новеліст, найяскравіша постать на літературному овиді згасаючого романтизму, своєрідний місток між романтизмом і неоромантизмом. Сильно вплинув на Т. Манна та P. M. Рільке. Чи не кожен його твір сповнений інфантильно-чистих почуттів одвічного дитинства, яке сягає у мудрість І розважливість зрілості. Звідси — домінування мотиву перманентної туги за втраченим, здебільшого коханням.
Д. фон ЛІЛІЄНКРОН (1844 - 1909) - лірик нїмецькомовного декадансу, поезіям якого властива стислість вислову і колоритність зображення. Імпресіоніст. Передвісник експресіонізму, "великий аристократ душі" (P. M . Рільке), впливу якого зазнали два покоління поетів: від Арно Гольца через Августа Штрамма до Карля Крауса і Готтфріда Бенна. "In Memoriam" виник під враженнями від оглядин одного з бойовищ фран ко-пруське І війни 1870/71 pp. Ці ж мотиви пронизують "Смерть у колоссі" та "Свято перемоги".
P.M. РІЛЬКЄ (1875 - 1926) - австрійський поет, прозаїк і літературний критик, аристократизм, витонченість і ліричність якого, сумнівно, щоб коли-небудь перестала хвилювати молоді покоління митців. Його твори відображають стан і настрій. Плинність і в'янення, сила і грація ("Іспанська танцівниця"), рух, сум'яття і неспокій — і в усьому цьому чистота душі, благородність і лицарськість аж до патетичності ("Повість про кохання і смерть корнета Крістофа Рільке"). Подані тут поезії взято із ранніх збірок паризького періоду (1893 — 1906).
Г. ТРАКЛЬ (1887 - 1914) - австрійський експресіоніст. Метафізичне пронизує і єднає каскади картин і мотивів його поезій, привносячи в них барви по-філософському осмисленої відчуженості, самозаглибленості і самотності. Загалом його творчості притаманне відчуття покинутості, закладене в самому креативному акті, і заразом — сили і спокою, близького і далекого, згасання і вічного повернення. Звідси — сталі епітети: хворий (кволий, блідий, недужий, немічний, приречений), нагромадження складних слів з означувальним елементом "смерт-". Важливу роль відіграють кольори: вкраплення зеленого на
темному тлі, коричневий (бурий, рудий), червоний (багряний), а також сірувато-розмиті, наче вилинялі, відтінки. Водночас — незмінно присутній синій (блакитний), часом чи не найдосконаліша і найглибинніша Траклева барва, і аж десь далі за нею — біла. Надав цілком нового і самобутнього звучання традиційній віршовій формі — сонету. Згадані настрої присутні в усіх запропонованих поезіях, написаних в 1909-13 роках.
Г. ГАЙМ(1887- 1912)-рано сформований поет, чиї містичні візії химерно перегукуються з його ранньою смертю у річці Гавелі при спробі врятувати потопаючого товариша в час катання на ковзанах. "Бог міста" (1910) — його найвідоміший вірш, лейтмотив поетичного світу: язичеське божество панує над промисловим містом. Урбаністичні мотиви з'являються і в багатьох інших його поезіях, часом синкретично вливаючись у провідну тему — "Смерть закоханих у морі", як от в "Офелії" де увиразнена зокрема І традиційна для його творчості полеміка з часом: плинність — не у часі, а поза ним.
А. ЛІХТЕНШТАЙН (1889 - 1914) - австрійський експресіоніст. Витоки його інтелектуально невибагливих, однак багатих дотепними образами віршів сягають середовища кабаретової поезії. Самоіронія і гротеск невіддільні від його творів. "Стума" (1911) — найвідоміший вірш Ліхтенштейне, в якому яскраво видно створення барвистих замальовок на основі поєднання непоєднуваного, викривленого візуально-акустичного сприйняття, яке веде до розчинення і остаточної руйнації ("Туман'% 1913).
Я. фан ГОДДІС (власне Ганс Давідсон, 1887 — 1942) — лірик і прозаїк. Його всесвітньовідомий, просякнений іронією двострофник "Кінець світу" відкриває канонічний експресіоністичний поетичний збірник "Сутінь людства" (1920): капелюх, атрибут бюргерської стабільності і затишку, без якого, як правило, не виходять на люди, вмить злітає геть; відчуття іграшковості людської цивілізації породжується нагнітанням руйнівних стихій, про які той же бюрГер довідується з газети.
Є. КЕСТНЕР (1899 - 1974) - лірик, романіст І фейлетоніст, автор маленьких людей, майстер сатиричної дезілюзіонації, що яскраво видно з його "Звичайного романсу" (1929), який сам Кестнер, як і більшість своїх віршів, влучно назвав "лірикою на потребу дня".
П. ЦЕЛЯМ (1920 - 1970) - самобутня і окремішня постать у німецькомовній поезії. Буковинське дитинство наклало відбиток на нього І його поетичний світ: сюрреалістичне сприйняття, ілюзійні образи, завуальовані метафори, асоціативні варіації.
Перекладач
Другие статьи в литературном дневнике:
