Елена Сибиренко-Ставрояни - написанные рецензии

Рецензия на «Старость» (Сергей Холланд)

Важны не годы в жизни, а настрой на жизнь в эти года, и вообще, годы - мера мудрости, а не старости.

Елена Сибиренко-Ставрояни   08.08.2018 16:42     Заявить о нарушении
Мои года - мое богатство ?- цит- из песни С улыбкою и наилучшими пожеланиями к Вам Елена Сергей

Сергей Холланд   08.08.2018 16:46   Заявить о нарушении
Рецензия на «Бунин о Есенине» (Юрий Евстифеев)

Здорово! Своеобразная интерпретация известных фактов со своими (!) нотами.

Елена Сибиренко-Ставрояни   28.12.2016 18:22     Заявить о нарушении
Спасибо!

Юрий Евстифеев   28.12.2016 18:45   Заявить о нарушении
Рецензия на «Улыбка для медика из книги Лица страстей» (Вера Андровская)

Вера,надеюсь, Вы получили мой ответ и письмо, иногда пишу, а всё пропадает или просто не приходит,а может приходит куда-то в другое место;говорят,одна кнопка не работает.
Спасибо. Елена Сибиренко-Ставрояни.

Елена Сибиренко-Ставрояни   01.12.2016 10:52     Заявить о нарушении
Рецензия на «Путеводитель по Конкурсам МФ ВСМ» (Международный Фонд Всм)

Благодарю коллектив за информацию и работу. Елена.

Елена Сибиренко-Ставрояни   19.11.2016 22:38     Заявить о нарушении
Рецензия на «Несправедливость» (Елена Сибиренко-Ставрояни)

ЛЮБОВЬ, ВЕРНОСТЬ СЕБЕ И ДРУГИМ -- ОСНОВЫ ЕЕ ПРОЗЫ
Газета «Арагац» предлагает вниманию читателей знакомство с молодым интересным писателем и прекрасной женщиной Еленой Сибиренко-Ставрояни.
Её дебют состоялся еще в 1990г. в журнале «Радуга» – повесть «Несправедливость». Сотрудники редакции, которые прочли эту повесть, были уверены в том, что её автор – человек немолодой, умудренный многолетним опытом, настолько точно были прорисованы характеры и переживания героев. В редакцию же пришла совсем молодая, застенчивая женщина, весьма скептически оценивающая свои литературные способности. Теперь, по прошествии стольких лет, можно сказать, что её писательский талант набирает обороты. Её последующие произведения совсем не похожи друг на друга и их всегда объединяет тонкий психологизм и проникновение: как в самые обычные, так и в самые нереальные обстоятельства жизни. Её проза удивительно разнообразна: от сугубо реалистичной до фантастической и почти всегда с оттенком мистики.
Хочется немного рассказать о её прекрасной семье, которую она очень любит и гордится, как старшим поколением, так и младшим. Её мама – Эмишьян Назелия, папа – Сибиренко Владимир. Дедушка Елены родился на территории Турецкой Армении, чудом выжил во время резни 1915 года (из 2млн. армян осталось 80 тыс.), но потерял тогда всю свою семью. Он знал много языков, был очень добрым человеком и никогда не отзывался плохо ни о каком народе.
Книги Елены - «Я - манекен», «Fecit», «Чернила доктора Метца» (распроданы), «Свет и тени», «Испанская партия»; рассказы и повести часто печатаются в журнале «Радуга».
Книгу «Испанская партия» Елена посвятила памяти своего отца – морского офицера, командира военного корабля; он окончил Севастопольское Высшее Военно-Морское Инженерное Училище, служба – Северный Флот, Балтийский Флот, поэтому семья и дети жили, учились и работали в Северодвинске, Балтийске, Москве, хотя все родились и большую часть жизни прожили в нашем прекрасном городе. Елена очень дружелюбна и скромна. А её обаяние притягивает к ней много друзей из разных городов Украины и России. Сама Елена считает, что ей везет на хороших отзывчивых людей в Эстонии, России, Армении, Украине. Наверно, это их семейное кредо – кто бы человек ни был по национальности и на каком языке они бы ни общались – главное для них, чтобы понимали друг друга.
Книга «Я – манекен» была отмечена Международной премией им. Юрия Долгорукого, «Чернила доктора Метца» - Премией журнала «Радуга».
В литературных отзывах критики писали: проза Е.Сибиренко-Ставрояни способна удовлетворить не только эстетические запросы рядовых читателей русской прозы, созданной в Украине, но и запросы литературных гурманов. Её утонченная интеллектуально-насыщенная и на первый взгляд совсем непретенциозная проза на самом деле обращается к проблемам актуальным, непреходящим, вечным. Любовь и преданность, верность себе и другим, стремление к самоидентичности в бездуховном мире, который врывается в личный мир человека, чтобы размыть и привести его индивидуальность к общему безликому знаменателю,а также рефлекторная зависть и общепринятая суетность и изменчивость жизни - вот с виду не очень широкая,но тем не менее духоопределяющая первооснова человеческого бытия то в реальном, то в иллюзорном, однако таком узнаваемом мире,который предстает в книгах Елены Сибиренко-Ставрояни.
Признание жизни как высшего дара, стоицизм в преодолении бытовых трудностей и духовный выбор моральной позиции героев, а также удивительно легкий стиль интеллектуального и динамичного письма делают её тексты привлекательными и очень полезными для души современного читателя.
Если читателям газеты «Арагац» захочется прочитать её книги, они могут обратиться в библиотеку им. И.Кудри Печерского района, где произошла наша первая встреча с этим удивительным автором, подарившей нам свои книги.

Марина Аллахвердова

Декабрь 2015г.

Елена Сибиренко-Ставрояни   14.04.2016 09:50     Заявить о нарушении
Рецензия на «Бордовое платье» (Елена Сибиренко-Ставрояни)

Книга не для всех 16:4921.02.2011 (обновлено: 14:22 04.03.2011)5
В издательстве "Библиотека журнала Радуга" вышла книга Елены Сибиренко-Ставрояни "Я - Манекен". Таким образом в Украине вышла качественная русская проза. Антон Ефремов, РИА Новости
Не так давно в издательстве "Библиотека журнала Радуга" вышла книга Елены Сибиренко-Ставрояни "Я - Манекен". Привлекло в ней нас и обрадовало не только то, что несмотря ни на какие события на политических фронтах, в Украине выходит качественная русская проза. И по форме, и по содержанию, и даже по полиграфическому оформлению этого содержимого. Прежде всего, порадовало появление в украинском литературном пространстве еще одного самобытного русского прозаика. Проще сразу написать, к каким книгам ее творение не относится. Вот есть же книги, которые выбирают по универсальному рецепту - открывают на любом месте, прочитывают разворот и, если возникает желание перевернуть страницу, покупают. С этой книгой так не происходит, ибо это не фаст-фуд от литературы. И не относится она к тем, открыв которые, повинуясь внезапно возникшему стадному чувству, спрашивают: "Полное собрание есть?", ибо это не творение признанного еще при жизни, всячески разрекламированного классика. Она - не попытка отобразить существующую реальность ни с сюрреалистической, ни с реалистической точек зрения. В переводе с русского на понятный - не "стеб" и не "чернуха". Эта книга из тех, которые вне категорий. Автор русской прозой изваяла содержание даже не мира Сальвадора Дали - это, скорее Иероним Босх, но сборка проходит с беззлобным добродушием новелл Уильяма Сидни Портера (О‘Генри). Или же это - мир Габриэля Гарсиа Маркеса для женщин? Трудно сказать. Вот не соотносятся произведения автора, не сравниваются с прочитанным и виденным ранее. Кто-то может написать фразу: "Льет осенний коричневый дождь" именно в том месте повествования, на котором читатель не просто споткнется, но и захочет сотворить в этой жизни все что угодно, но ни в каком случае не оказаться самому под этим дождем? Дальше можно подробно заниматься подробным анализом всех произведений, вошедших в книгу, ахать и охать по поводу загадочного мира женской души и гениальности его отображения в тексте, но ведь это будет примерно то же самое, что описывать красоту морского заката слепорожденному. Единственное, чего хочется пожелать напоследок - дождаться побольше книг автора. И еще - постараться их понять. А у кого не получится - не страшно, книга-то не для всех.

РИА Новости Украина: http://rian.com.ua/analytics/20110221/78659457.html

Елена Сибиренко-Ставрояни   10.04.2015 10:05     Заявить о нарушении
Рецензия на «Бегущая строка» (Елена Сибиренко-Ставрояни)

Духовні реалії манекенного світу

Кілька місяців тому видавництво “Радуга” опублікувало книгу Олени Сибіренко-Ставрояні “Я-манекен”. Зараз важко сказати, чи стане це шляхетне, в сюрреалістичній стилістиці елегантно оформлене видання подією для широкого кола читачів, чи ні. А між тим за потенційним виміром свого наповнення воно цілком може претендувати на задоволення естетичних запитів не лише пересічних шанувальників російської прози, народженої в Україні, а й літературних гурманів. Бо, як відгукнулася про книгу Олени одна з читачок, її вишукане, інтелектуально насичене й, на перший погляд, здавалося, зовсім непретензійне та сюжетно доволі локальне письмо насправді звертається до проблем неперехідних, актуальних, певно, на всіх відтинках людського поступування, відповідно, з природи – вічних. Любов і відданість, вірність собі й іншим, прагнення до самототожності у знедуховленому світі, який будь що намагається цю самототожність розмити, цінності добра, душевної злагоди й справедливості, а також (куди від них подінешся!) рефлекторна заздрість, зрадливість і узвичаєна марнотність життя – ось власне на позір не дуже широка, однак за суттю духовизначальна парадигма людського буття чи то в реальному, чи то, як у Олени Сибіренко-Ставрояні, доволі ілюзорному, але такому впізнаваному світі. Тому без будь-якого перебільшення її невеликі повісті й оповідання можна класифікувати як певний тест на виявлення душевної зрілості (чи незрілості) або, якщо хочете, щеплення від звички до одновимірного життя, базованого, зазвичай, лише на поземі егоїстичного задоволення власних інстинктів чи стандартних буттєвих зручностей. Адже, як переконуємося ледь не щодня, саме за них сучасна людина досить часто ладна офірувати моральними принципами, а то й елементарно зраджувати, в тому числі й найближчих.
У такому сенсі книга Олени Сибіренко-Ставрояні “Я-манекен” є не лише, так би мовити, художнім (себто, естетичним) продуктом, а й душекорисним (або, даруйте, психотерапевтичним) читанням. Відтак зрозуміло, що попри всю легкість її стилю, який часом нагадує граційне пурхання метелика й переконливо свідчить про безперечний талант нашої авторки, та коротку (іноді й геть лапідарну) форму текстів, сприймаються вони досить непросто й вимагають відповідної, і, зізнаємося, не завжди безболісної роботи душі.
Однак спробуємо предметніше поглянути на текстове наповнення книги “Я-манекен”. Її складають три більших повісті (“Несправедливість”, “Манекен”, “Чорнила доктора Метца”) та коротші, а то й зовсім короткі оповідання (“Бордове плаття”, “Дві краплі”, “Поворот”, “Щастя”, “Число Фібоначчі”, “Кашель”, “Маски”, “Мої женихи”). Їх відчутно об’єднує спільна презентація оповіді від особи оповідача, який є героєм, чи точніше героїнею художнього наративу. З його викладу складається враження, що попри доволі різну (хоча й незримо споріднену) сюжетику, художню й сенсову фактуру книги сполучає в органічну цілість якась позаконтекстуальна спільність. Підозрюємо, що нею є сама світоглядна позиція авторки. Бо ж проза Олени Сибіренко-Ставрояні є підкреслено жіночою з так само виразно підкресленою інтелектуальною ускладненістю (втім, так би мовити, без “заступання за межу”) й чуттєвою глибиною фемінного овиду. Свого часу Оскар Вайлд говорив, що жінка з природи – декоративна істота, і їй, на загал, немає чого сказати світові. Однак, зазвичай, вона говорить і до того ж говорить дуже мило. Вочевидь, що духовний капітал нашої авторки і, відповідно, її персонажів зовсім не співвідноситься з цією дошкульною сентенцією, правочинність якої можна інтерпретувати лише виходячи з розуміння своєрідності особи її творця – іронічного парадоксаліста й імораліста. Героїні ж Олени Сибіренко-Ставрояні завжди мають глибоке моральне осердя або ж, якщо послуговуватися термінологією І.Канта, стоїчно перебувають у позиції категоричного імперативу як абсолютної моральної категорії у всіх тих непростих життєвих обставинах, у які вони потрапляють.
Виняток становить хіба що повість “Несправедливість”, у якій героїня від першої особи презентує власне життя й інтерпретацію мислення та вчинків свого антипода Лізи як вияв безмірних заздрощів. Їх, так би мовити, всепоглинаючий і всеотруюючий масштаб не лише провокує облудно тлумачити обґрунтування цінностей буття інших персонажів (цікавий, хоч і відомий у літературі художній прийом). Він насамперед, практично маніфестивно відкриває для читачів головного персонажа оповіді як духовну почвару, що народилася з такої, здавалася б, притаманної для людини, всім зрозумілої і вибачної слабкості, як заздрість. У випадку цієї повісті стає вельми очевидною мотивація десятої заповіді Божої, за порушення якої, нагадаємо, карали смертю: оте не побажай жони ближнього свого, ані дому, ні поля, ні раба, ані вола, ані осла його… Зазвичай у сучасному світі об’єктом заздрощів стають не воли й не осли, але від того їх духоспотворююча сутність не змінюється й не стає менш страшною.
Випадковість (яка, втім, прочитується як інваріант закономірності) передвідомості долі й можливість, сказати б, “маневру” в межах заданих і вже практично незалежних від людини буттєвих координат, стає предметом дослідження Олени Сибіренко-Ставрояні в найоб’ємнішій повісті “Чорнила доктора Метца”. Роль відання, віри, волі й прозріння, що неминуче ведуть героїню до глибшого усвідомлення справжніх життєвих цінностей, а то й істотного зміщення їх, попри фантастичний сюжетний атрибут чудодійного чорнила доктора Метца, власне визначають спосіб проживання (читаймо: долання) нею непростої життєвої дороги. Стоїчність духу (попри побутову сферу його вияву) й мудрість серця, очевидно, є в цьому процесі більшим помічником, аніж чарівне чорнило, що нібито дозволяє по-новому переписати долю. В цьому сюжеті вчуваємо відлуння давнього міфу про письмо долі, який в ужитковій культурі проявляється то через посаджене на прояв талану дерево, то через на щастя випечений коровай чи весільне вільце або ж вишиту червоними і чорними нитками сорочку чи рушник. От тільки зазвичай, на жаль чи на щастя, не вдається ту долю ні перешити, ні переформатувати, ні переписати. А часом так хотілося б. Можливо, саме тому повість “Чорнила доктора Метца” сприймається як найспорідненіший читачеві текст. Адже в ньому так чудесно реалізується, так би мовити, “переписаний”, “білий” варіант, здавалося, приреченої долі. Однак крім цієї важливої мотивації потужно, сказати б, “працює” на успіх повісті магія щирої, сповідальної стилістики авторки, яка, складається враження, грає роль чарівного ключика до читацького серця.
Видається, що найфантастичнішим текстом книги Олени Сибіренко-Ставрояні (й, очевидно, найважливішим для авторки) є повість “Манекен”. ЇЇ сюжет дозволяє зазирнути в існування, так би мовити, паралельного світу манекенів, з усіма тими відчуттями, слабкощами та спокусами, які притаманні людям, і які в них радо запозичують їхні копії – манекени. Тільки от диво: манекени (принаймні, це стосується головної героїні, від імені якої ведеться оповідь) відчувають світ – його справжні й ілюзорні цінності – набагато глибше від людей. Із тексту повісті виникає відчуття, що саме манекен жінки є більше жінкою й людиною, ніж ті представники homo sapiens, які її оточують. Принаймні глибокі почуття, прагнення й цілі можемо спостерігати лише в її вчинках. Натомість інша, так би мовити, неманекенна жінка, яка на певний час дає небезкорисливий прихисток героїні, просто бездумно ковзає по горизонталі життя, яке, зрозуміло, є не чим іншим, ніж його профанацією. Цікаво те, що сама Олена Сибіренко-Ставрояні недвозначно позиціонує свою приналежність до світу манекенів. Адже назва повісті “Манекен” дає назву всій книзі, правда, з дуже істотною авторською поправкою, яка сприймається як її самоідентифікація, – “Я-манекен”. Очевидно, для самої авторки така провокативна назва не є випадковою. Складається враження, що вона виражає її приватний протест супроти бездумності й бездуховності людського життя, його примітивізму й несправжності. Бо ж туга за справжнім делегується нею саме манекенові, а не людині. І, відповідно, антропологічну перспективу в повісті перебирають на себе не Божі творіння, а їх механічно сконструйовані копії. Власне таке художнє бачення не може не сприйматися як застереження нашому позбавленому вічних сенсів, знедуховленому світові, який балансує на хисткій межі, що відділяє буття від апокаліпсису.
Що ж до невеличких оповідань Олени Сибіренко-Ставрояні, то в них переважно варіюються схожі духосимптоматичні проблеми, які так чи інакше розводять персонажів у протилежні боки від демаркаційної лінії, що відділяє добро від зла. Цікаво, що авторка, невидима присутність якої виразно зчитується з усіх сторінок книги “Я-манекен”, попри цілковиту толерантність у ставленні до власних героїв, не залишає жодного сумніву в тому, що є чим. Латентне добро чи латентне зло у цілковито локальних сюжетних ситуаціях її оповідань, як, власне, й нашого життя, складають маленькі, але надто важливі частинки, що визначають якість тієї духовної ноосфери, в якій ми всі живемо.
Підсумовуючи, маємо зазначити, що збірка Олени Сибіренко-Ставрояні “Я-манекен”, резонуючи з сучасною українською жіночою прозою ( можливо, насамперед із текстами Євгенії Кононенко), певно, займе цілком осібне місце в сьогоднішньому багатоголосому літературному процесі. Апологія життя як вищого дарунку, стоїчність у доланні буттєвих труднощів та духовний вибір моральної позиції героїв, а також напрочуд легкий стиль інтелектуального й воднораз динамічного письма нашої авторки роблять її тексти цікавими та душекорисними для сьогоднішнього читача й тим надзвичайно привабливими для нього. Враховуючи ту обставину, що “Я-манекен” третя книга Олени Сибіренко-Ставрояні ( перші дві – “Чорнила доктора Метца” та “fecit” уже здобули розголос серед спорідненого кола її шанувальників) маємо сподівання, що письменниця потішить нас новими виявами свого таланту, на які з нетерпінням очікуємо.

Павлина Дунай, провідний науковий співробітник Національного музею літератури України, кандидат філологічних наук

Елена Сибиренко-Ставрояни   18.02.2015 11:54     Заявить о нарушении