Страх перед писанням виникає тоді, коли не віриш, що ти це зможеш: створити минуле.Тут треба вміти описувати речі, а я волію описувати почуття, як вони змінюються.От учора переді мною постало питання: як раніше люди сприймали портрети?В ті часи, коли їх майже не було і створювались вони довго і тільки пензлем або різцем скульптора.Я ніколи не сприймала епітафію Георгія Боїма в його каплиці,де зображено кілька поколінь, так, як сприймали її глядачі 400 років тому.Там вкупі живі і мертві, творять спільну молитву.
Може, вони думали, що портрет зберігає частинку життя? Не так примітивно, як ми думаємо зараз, але я хотіла б це уявити.Можливо, в цьому завдання моєї книги - зрозуміти, навіщо це було їм потрібно. Чому народи Близького і Середнього Сходу вважають зображення людей чимось цілком неможливим? Звідки в ісламі та юдаїзмі таке упередження? Певно, воно було ще й до того.Певна річ, є різні пояснення, але мене вони не влаштовують, оскільки це лише історичні пояснення, продукт наукового,логічного, а не міфологічного мислення.Пояснення знаходиться десь на лінії життя-смерті.Все-таки добре, що я не вмію правильно міркувати.Так легше щось пізнати.
