Куди ж мені сьогодні вирушити? В Кенігсберг 1845 року, чи хай 44-й.Там немає ні Канта, ні Гофмана, та я й не їх шукатиму, а якийсь дім.Він має бути на вузенькій вуличці, схожій на криницю.сонце туди ніколи не потрапляє, і на нижніх поверхах не ростуть квіти.Життя там бліде й сухотне.Починається століття сухот.Зранку надривний кашель якоїсь дитини з ангельським обличчям.В'їдливе сковзання коліс візка вугляра по бруківці, стогін голубів на даху, потім стукіт дерев'яних черевиків по сходах.Для того, хто мешкає в цьому будинку кожен звук має конкретного адресата, для випадкового перехожого -типовий музичний супровід ранку.Ці звуки чути по всій Європі.
У мене ж тут - лише спів пташок і віддалений шум машин.Дерева розмахують безладно руками, як капельмейстер Крейслер.Не виходь, не йди нікуди, бо це виявиться знову не те місто, яке так гарно пишалось на обрії, виставивши напоказ усі башти, флюгери й шпичасті верхівки.Тобі не вдасться притягнути сюди ще й резиденцію пруських королів.Тільки звуки людського побуту й вікна, що були колись єдиною розвагою старих та дітей, ну, й, звісно, молодих дівчат на порі.
