Під ранок почав падати сніг.Почувся стук дверей і зашурхотіла лопата.Усе це нагадувало сон, бо уві сні я намагалась встигнути на потяг і ніяк не могла зібратись.Сон був реальніший, бо в ньому лились через верх емоції - роздратування, невдоволення, жаль, хоч жодної трагедії в тому, що не встигаєш на потяг немає, особливо, коли це не останній в житті потяг.
А ще я подумала, що здатна впоратися з усіма ударами й поворотами долі тому, що є дитиною книги.Я читала в дитинстві пригодницькі романи, де герої знаходили вихід з будь-якого становища завдяки власній винахідливості й оптимізму. Не телячим радощам, що їх плутають з оптимізмом, а вмінню осмислити ситуацю й тоді зробити відчайдушний вчинок, хай він і зламає якесь коліщатко в злагодженому механізмі існування.Більшість письменників, що розповідали оті правдиві й вигадані історії,були в житті респектабельними й несміливими.Але я про це не знала, а зараз мені це байдуже.Я живу в реальності, яку створила моя уява.Це найбільш стерпна реальність, бо вона керується за допомогою почуттів і розуму в рівних пропорціях.
