Добромиль оминув дощ.Уперше за сотні років в замку Гербуртів грала музика - народний гурт.Такі приємні музиканти, усміхнені, трохи хитруваті.Підлітки наче горобці на розвалених мурах,на столах їжа, яку готують бойки, знайома мені з дитинства, багато знайомих облич.Чудернацький чорний пес з білою латкою на грудях і білими лапками, а тому схожий на кота.
Але присутність чужих людей викликала в мене напруження, яке так і не спало до кінця.Я втомилась і вийшла з автобуса у Львові наче з маршрутки.Колись, можливо, я напишу книгу про Яна Щасного Гербурта, людину епохи Відродження.Тобто напишу обов"язково, якщо не помру.Бо насправді в цьому замку я була не в гостях, а вдома.
Згадала виноград, великий і чорний, який поспів у цих краях, колись з помірним кліматом.Тут по горах збереглись ще рештки садів, трохи здичавілих,за винятком горіхів.
Усе тут трохи здичавіле, але прекрасне.
