Я йшла дорогою поміж зелених пагорбів, ставків і городів.Пора першого сінокосу.За цим не видно було й міста, маленького але впертого містечка Бібрки.Те, що мене виманило на околицю, було не старовинним будинком, а недобудованим і покинутим домом, всередині якого пустили коріння дерева.Хтозна, чому господарі його залишили.
Дорогою я дійшла доколишньої німецької колонії, впізнала її по солідних, але вже геть зруйнованих стайнях, а там почалася траса.За нею у квітах спочивав великий гарний триповерховий дім, теперішня лікарня, але що там було до цього, невідомо.Іноді не хочеться питати, просто бути невидимою.Хоча тепер безпечно. Існує одне правило - ніколи не їздити по таких місцях в суботу чи неділю.Місцеві люди стають агресивними від випитого.Напевно, так усюди.
Увечері я читала "Записки вчительки"Уляни Кравченко.У свої 23 роки вона твердо хнала, чого хоче.Я свій вибір зробила тільки тепер, але наші вибори схожі. Невипадково Бібрка притягнула мене сюди.Непомітна містика - яку видно лише, відійшовши трохи далі.
