Вчора провела цілий день з Борхесом.Один час цей сліпий аргентинський філософ був медом, який намагалися носити в свої гнізда оси постмодернізму.Ясна річ, їх вабили суто формальні знахідки Борхеса.Дякувати Богу, старого залишили в спокої, з його Апокрифічним Євангелієм і Молитвою, і навіть Алефом.Тепер його товариство належить мені, хоча я не проти, щоб хтось приєднався.
Колись давно я написала Євангеліє від шипшини.А ще перед тим, в університеті, якось написала теж апокрифічну річ, віддала листочок людині, до якої так пасують слова Борхеса: Найкраща помста - це забуття".Пам"ятаю, що в моєму апокрифі йщлося про те, як напровесні виноградна лоза стікає соком, подібно до берези. Я навіть пила цей сік.Багато років по тому, я побачила у Грузії хрест, сплетений з виноградної лози.Тепер їх рідко роблять, бо вони нетривкі.
Але забуття - це не тільки помста, а й примирення.У Молитві Борхес просить про забуття для себе.Після ясної думки й праведної праці, що прокладають для світу неісповідимі шляхи, ніщо інше не має значення.Є шлях - то й добре.
Як у моїй останній речі,що написана під враженням давнього сну про дорогу в небі, якою йдуть двоє чоловіків і жінка. Я й досі не знаю, хто вони.
Ось про що я розмовляла учора з Борхесом.
