Усю ніч падав сніг, а вранці знявся вітер.День, коли мала початись весна, але то вже завтра.Моя наївна відданість числам збереглась ще з дитинства, коли я шукала якоїсь опори для себе.Опори, щоб почати відлік часу.Весна починалась 1 березня, а не 15-го.Часом так і було.Наприклад, коли я навчалась у 10 класі.І цього вистачило, щоб повірити, ніби таке може бути кожного року.
Дні тижня для мене досі виглядають так, як у шкільному щоденнику. По три на кожній сторінці, згори донизу.Без неділі. Неділя для мене день-привид.Як 29 лютого. Щось зайве й чужорідне. Найзатишніше виглядає вівторок.На нього падає тінь від наступної сторінки. Це день для мене особисто.Що б я не робила у вівторок, усе приносить мені втіху.Четвер - це ризик.Час прискорюється.Все робиться поспіхом, от і виходить день помилок через невиважені рішення.Чи так воно у всіх, чи тільки у мене - не знаю.Іноді люди просто не знаходять слів, щоб пояснити свої дитячі уявлення про час.Людина, яка по-іншому уявляє собі дні тижня, мабуть, поводиться не так, як я.Можливо, вона бачить дні тижня вишикуваними в ряд, де неділя позначена червоним.Не хочу заглиблюватись в етимологію українського слова неділя, бо частка "не", що зрослася з коренем, викликає моторошні думки.
