Людей, що перебували на межі життя і смерті, розпитували, за чим вони найбільше шкодують.За тим, що надто багато працювали задля матеріального добробуту, а мало відпочивали,що пожертвували мрією,коханням задля скороминучого блага, що не стали щасливими.Смерть дає уроки лише тим, хто присутній у класі, тому й жаль цих людей можна трактувати як завгодно: від романтичного співчуття до цинізму, спихаючи все на психічні відхилення. Виходить, скажуть родичі й близькі, ми для вас нічого не означаємо.Уявімо собі, що не існує релігії взагалі, або ці вмираючі нерелігійні.Вони б і в такому разі, шкодували за речами, які в світі живих вважають другорядними.Я впевнена в цьому.
Чоловік, що ціле життя крутився, як міг, поставив хату собі, збудував хату дітям, невтомно працював - і раптом його зупиняє невиліковна хвороба. Кому він виставить рахунок за те, що не бачив заходу сонця,не бачив моря, не робив таких потрібних милих дурниць? Авжеж, не Богові, а собі. І ось він вмирає, і після нього не залишається нічого, що справді збагатило б цей світ: ні думок, ні глибоких почуттів, ні добрих вчинків, ні ран чи рубців.Нічогісінько.Окрім широго жалю за тим, що не зробив і вже не зробить."Мыслю, что есть Ад: страдание о том, что нельзя больше любить".Отже, ментальний простір довкола нас просяк тим жалем за нездійсненнми бажаннями, бо більшість людей живуть саме так - в суєті й марноті.Тому й важко в ньому щось змінити, бо цей жаль пригнічує.
За чим буду шкодувати я? За тим, що не сказала тоді, коли потрібно було казати "ні" або "так".
