Людей, що перебували на межі життя і смерті, розпитували, за чим вони найбільше шкодують.За тим, що надто багато працювали задля матеріального добробуту, а мало відпочивали,що пожертвували мрією,коханням задля скороминучого блага, що не стали щасливими.Смерть дає уроки лише тим, хто присутній у класі, тому й жаль цих людей можна трактувати як завгодно: від романтичного співчуття до цинізму, спихаючи все на психічні відхилення. Виходить, скажуть родичі й близькі, ми для вас нічого не означаємо.Уявімо собі, що не існує релігії взагалі, або ці вмираючі нерелігійні.Вони б і в такому разі, шкодували за речами, які в світі живих вважають другорядними.Я впевнена в цьому.
Чоловік, що ціле життя крутився, як міг, поставив хату собі, збудував хату дітям, невтомно працював - і раптом його зупиняє невиліковна хвороба. Кому він виставить рахунок за те, що не бачив заходу сонця,не бачив моря, не робив таких потрібних милих дурниць? Авжеж, не Богові, а собі. І ось він вмирає, і після нього не залишається нічого, що справді збагатило б цей світ: ні думок, ні глибоких почуттів, ні добрих вчинків, ні ран чи рубців.Нічогісінько.Окрім широго жалю за тим, що не зробив і вже не зробить."Мыслю, что есть Ад: страдание о том, что нельзя больше любить".Отже, ментальний простір довкола нас просяк тим жалем за нездійсненнми бажаннями, бо більшість людей живуть саме так - в суєті й марноті.Тому й важко в ньому щось змінити, бо цей жаль пригнічує.
За чим буду шкодувати я? За тим, що не сказала тоді, коли потрібно було казати "ні" або "так".
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.
