Довго не спускалася зі свого Сихівського пагорба в долину Полтви.Хіба місто може бути щасливим, коли його ріка загнана в кам"яний склеп...На площі Ринок як у Середньовіччі стояла імпровізована шибениця і гупали барабани,як виявилось, бочки з-під солярки.Потужний звук.Виступали мітингувальники-крамарі, тобто підприємці.Не вміди гарно й гладенько говорити, зате від душі.Збоку стояли ятки з різним святковим мотлохом.Мені того нічого не було треба.
Я перейшла через Підвальну до Порохової вежі й мене перестріла якась бабця,спитавши, котра година. Вона мені так дякувала, що я зрозуміла: з нею щось не те.Біля вежі потрохи збирались львівські злидарі на благодійний обід, поки що розсипані по алеї, але ближче до 2-ї вони зосередяться навпроти дитячого майданчика.Різні періоди мого перебування у Львові почали нагромаджуватися в моїй голові як брили криги.Ріка пам"яті скресала.Чим далі я підіймалась догори, тим частіше зустрічала людей, які поспішали поїсти: пенсіонери, бомжі, п"яні, божевільні. Вони реагували на мене, як на якийсь яскравий теплий подразник.Зрештою, я так само як і вони належала до племені звільнених, просто моя свобода не мерзла, не мокла, й не голодувала, і не зневажала їхню свободу.
