Три сойки прилетіли під моє вікно і сіли на аличу, дерево бідних і голодних.Плоди давно зірвали і видзобали, звіяли вітри, листя порідшало.Одна сойка зазирнула навіть на балкон, де в щілинах заснули комахи й сховалось насіння.
Коли я бачу цих птахів, зразу пригадую "Сойчине крило" Івана Франка, повість у формі листа змученої хворої жінки. "Чи тямиш мене, Масіно?" раз у раз звертається вона до чоловіка, якого колись скривдила.І вже не те, що не можна щось змінити, а вже не хочеться щось змінювати.Хворий Франко наливає собі в баночку чаю, загортає в папір два кусники хліба.Йому на це потрібно втричі більше часу.І спускається з гори в діл, звертає направо.У Львові не заблукаєш, тут можна перетинати місто по діагоналі й думати про щось своє.І так він кожного дня йде до бібліотеки Осолінських, і баночка чаю гріє йому стегно в кишені пальта, осипаються крихти хліба.В другій кишені шелестить папір і олівець.На високих деревах Цитаделі кричать сойки голосами котів, ворон, собак.Там, де я сиджу зараз перед комп"ютером, ще нема нічого. Ліси й пасовиська.Як у тому лісі, де підстрелили сойку, взявши у неї найкраще - крило з блакитними пір"їнами.
